|
|
 |
|
|
|
 |
|
|
|
Ще не встигнуть господині прибрати зі столу після святкування Нового року, як одразу ж потрібно буде накривати на стіл для головної трапези року - вечері у різдвяний святвечір. Ця традиція у нашого народу сягає в глибину віків. Стародавній дохристиянський календар наших далеких предків - слов'ян-язичників був зорієнтований, за оцінками більшості дослідників слов'янської народної культури, на річний цикл сонця, віхами для якого слугували дні сонцестояння (сонцевороту) і рівнодення. Найголовніші свята припадали на зимовий і літній сонцевороти, які виражалися, відповідно, у найкоротших і найдовших днях. Причому зимовий сонцеворот, із яким пов'язували народження нового сонця, святкувався аж 12 днів. За цим зимовим циклом у слов'ян традиційно закріпилися дві народні назви, які в деяких подекуди співіснують: Святки, яка переважає на сході східнослов'янського ареалу, та Коляди, Колядки, чи Коляда, яку вживають українці, білоруси, більшість південних слов'ян, а також поляки. Стародавній слов'янський календар, який акумулював багатовікову традицію, безперечно, виробив власні, закорінені ще у праіндоевропейській минувшині, ритуали на честь завершення землеробського року та прощання з божествами-покровителями родючості й рослинності. Водночас це не виключало запозичень до своєї обрядовості найяскравіших елементів культу богів сусідніх землеробських народів, передусім великих культур Середземномор'я, які праслов'яни відкрили для себе задовго до проникнення у їхнє середовище християнства. Із античною календарною традицією стародавнє населення України познайомилося завдяки контактам із першими грецькими колоністами у Північному Причорномор'ї. Ряд елементів греко-римської обрядовості проникли у слов'янський календар в перші століття нашої ери на римо-варварському порубіжжі, передусім через Балкани. Зокрема, свята зимового періоду, слід гадати, зазнали певного впливу сатурналій та брумалій. Зрештою, навіть слов'янську назву основного зимового календарного циклу Коляду виводять від римських січневих Календ (calendae). Однак запозичення від античності загалом виявилися скромними, порівняно з результатами взаємодії народного календаря із християнським церковним. Характерно, що найбільша кількість ритуалів та обрядових дій у слов'ян сконцентрувалася довкола головних церковних свят, які приблизно збігались з віхами сонячного річного циклу. Це передусім різдвяний, чи, точніше, різдвяно-йорданський цикл із трьома великими празниками: Різдвом Господнім, "старим" Новим роком, чи Василія, і Водохрещем, або Йорданом (Богоявленням, Хрещенням Ісуса Христа). Цей цикл, очевидно, накладався на давньослов'янські Коляди. Сліди зв'язку із язичницькою традицією збережено в календарній обрядовій лексиці українців Карпат і Прикарпаття. В гуцулів усі дні в проміжку між трьома згаданими празниками називалися дванацяткою, або свєтками (малими святами) - очевидний перегук із традиційною назвою Святки. Інша старовинна слов'янська назва цього двотижневого періоду у формі Коляди і досі побутує, наприклад, у наддністрянських селах на сході нашої області, і вживається як на позначення всього різдвяно-йорданського циклу, так й у вужчому значенні - Різдвяних свят. Місцевим людом вона усвідомлюється як народна, бо, називаючи її, вважають за потрібне пояснити: "А по-книжному - Рождество". Незалежно від обраних календарних орієнтирів, зміст народного календаря, інтерпретація свят і циклів свят, приурочені до них звичаї, обряди та повір'я, загалом не виводяться із церковної традиції, хоча окремі християнські елементи все ж присутні. Святки, за вдалою характеристикою одного з перших дослідників календарної обрядовості східних слов'ян І.Снєгірьова, становили "дивну суміш звичаїв із язичницького обряду, змішаних із деякими християнськими спогадами про Спасителя світу". Володимир Гнатюк визначав спрямованість Різдвяних свят у гуцульському народному календарі взагалі поза християнським контекстом, вказуючи, що цей цикл "присвячений одродженю нового сонця, що од тогди починає щораз вище підноситися і щораз теплійше пригрівати". Головним дійством Різдвяних свят в українців вважалася ритуальна вечеря на Святвечір, на яку збиралася вся родина і запрошувалися душі пращурів. Різдвяне меню на Буковині та в східних районах області зазвичай складалося з 12 страв. Обов'язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або картоплею, боханці, чи пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. Колориту додавали місцеві страви: бігус та, особливо, мачалники. Бігус - це квашена капуста, стушена на олії. Для приготування мачалників випікали пшеничного коржа, який розламували на шматочки. Окремо до глибокої миски всипали товченого (меленого) маку та горіхів і додавали туди трішки меду та води. У цей розчин вмокали шматочки коржа і в такому вигляді подавали до столу. Ця страва збереглася на різдвяному столі у селах Кельменеччини до наших днів. Ритуальні страви, які готували на Святий вечір у східних районах Чернівецької області, за винятком місцевих, були загалом характерні для різдвяного столу буковинців. У народному календарі Буковини, складеному і виданому 1875 р. етнографом Григорієм Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві господині: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли пироги, книші з маком, із капустом, із горохом та ін. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно. Основні різдвяні страви - пшениця, пироги-вареники, голубці, риба - збереглися в ритуальній кухні буковинців і в повоєнні десятиліття. Переважна більшість магічних дійств, до яких вдавалися господині на Святий вечір, мали сприяти родючості і плодючості всього, на чому грунтувався достаток родини: садовини, домашньої птиці, бджіл тощо. Ці обряди здебільшого збереглися до нашого часу. Примітна риса магії Святвечора - особливе місце відводилося головним ритуальним стравам: колачеві та куті. Наведемо кілька дійств з обрядової практики наддністрянського села Галиці на Сокирянщині. Коли господиня замішувала тісто на калачі, то годилося руками в тісті скрутити перевесло з житнього приколотка (так звався сніп, який був лише частково обмолочений) і перев'язати плодове дерево, яке не хотіло родити, або ж горіхи - щоби були рясними. Дехто робив це вдосвіта того дня, що Святий вечір. Таке магічне дійство з сіном наводить Г.Купчанко, але серед обрядовості свята Івана Хрестителя (7/20. І): "Цього дня перев'язують сіном, яке лежало до того часу від Різдва на столі, всі фруктові дерева, "аби родили"". Із кутею в Галиці було пов'язано принаймні два цікавих обряди. Коли з печі виймалася готова пшениця, то зверху вона мала присохлу кірочку. Її збирали і давали курям - але тихенько, так щоби не чули сусіди, - "щоб не йшли кури від свого гнізда". До ворожінь на різдвяній пшениці вдавалися і в інших місцевостях регіону. У гуцулів на Святвечір господиня давала курям варену пшеницю, зі словами: "Аби сі мої кури так несли сі, аби було тілько яєц, як є споро цеї пшениці у цалім свікі"; або: "Їште, курочки! Кілко туй дзеренец, абисти знесли тілко яєц". Натомість про інше магічне дійство з кутею пам'ятають у наддністрянських селах лише старожили, яким за 80. За часів їхньої молодості, у серед. 20-х, на Святий вечір господар чи господиня підкидували ложкою кутю до стелі - "аби рій вівся". А йдеться про хрестоматійно відомий український різдвяний обряд підкидування куті, чи пшениці, як традиційно називалася ця страва в українців Карпатського регіону. Здебільшого цей обряд мав такий вигляд: перед початком ритуальної вечері глава родини набирав ложку пшениці й підкидував її вгору, до стелі. Це дійство зазвичай тлумачилося в руслі загальної магії родючості, з уточненням щодо аграрного, бджолярського чи скотарського спрямування. У прикарпатських землеробських районах, у т. ч. і на Буковині, ворожили на майбутній урожай зернових, а частіше - на бджолині рої. Добрим знаком для ворожби в обох випадках вважалося, якщо зерна прилипали до стелі. Саме так трактували це магічне дійство в другій пол. ХІХ ст. на Буковині: якщо підкинена пшениця прилипала до стелі, там залишалося багато зерен, то це провіщало і добрий урожай, і "добрий рік на бжьоли". Аграрне спрямування ця ворожба утримувала подекуди ще до серед. ХХ ст., як, наприклад, у наддністрянських селах Хотинщини. Як згадує старожилка із с. Зелена Липа: Перед початком вечері тато кидав ложку пшениці до стелі - на урожай. Таким чином ворожили і на інших українських землях, як-от у міжвоєнний період на Перемишлянщині, у селах над Солокією, жителі яких були пізніше депортовані у ході операції Вісла. За спогадами одного з колишніх місцевих жителів, глава родини перед початком трапези набирав ложку куті і підкидував її до стелі: Якщо кутя прилипала, тоді ми знали, що буде гарний врожай. Здебільшого у підгірських та низинних районах цей обряд підпорядковувався завданням бджолярської магії. Присутні при дійстві діти намагалися зловити підкинені зерна, тобто наділену магічними властивостями пожертву, - бо, як вірили, щасливець влітку впіймає рій, у того бджоли будуть вестися. На Гуцульщині обряд набув передусім скотарського спрямування, як це спостерігалося в селах у верхів'ї Надвірнянської Бистриці: "Бере ґазда лишку пшениці і мече уперед до стелі, а так в усі штири кути і приповідає: "Аби наші ягниці, телиці і кізлиці такі дужі були, аби сі так бицкали, як сє пшениці весоло скаче". Із таким спрямуванням магічне дійство збереглося до наших днів, зокрема, на хуторах Буковинської Гуцульщини. На початку різдвяної вечері ґазда або хтось зі старших набирає ложку пшениці або ще якоїсь страви із зернових чи бобових і розкидує по хаті. Робиться це для того, щоби цілий рік велася худоба. В основі цього різдвяного обряду - жертвоприношення характерної слов'янської ритуальної страви - каші у вигляді куті-пшениці, яку підносили душам небіжчиків. Первісна семантика обряду стає ще очевиднішою, якщо звернемося до таких дійств із підношенням-розкидуванням жертовної страви, які зберегли виразний поминальний характер. Таким, зокрема, є дійство, яке ще на поч. ХХ ст. теж побутувало в обрядовості різдвяного Святвечора в гуцулів. Його виконавцем, однак, виступала господиня оселі, яка на початку вечері розкладала по півложки пшениці та інших страв у кутиках вікон та розкидувала біб по всіх кутках хати. Це адресувалося "ангелам та помершим душам, що в сю ніч приходять поживитися". Гуцульський поминальний обряд зіставляється із хрестоматійним дійством підкидування (або розкидування) куті-пшениці задля родючості в новому році як ланки одного ритуального ланцюга. Отже, це було жертвоприношення ритуальної страви душам пращурів, від яких очікували сприяння щодо майбутнього урожаю, а також збільшення бджолиних роїв, приплоду худоби.
|
||
 |
Ігор ЧЕХОВСЬКИЙ
|
 |
Как встречают Новый год в разных странах Двенадцать месяцев(литературная страничка)